Історія розвитку конфліктологічних ідей

Історіогенез поглядів на природу конфліктів

План

Тема 9. Природа конфліктів та технологія запобігання їх виникненню.

Лекція 9

1. Історіогенез поглядів на природу конфліктів.

2. Типологія конфліктів та причини їх виникнення.

3. Анатомія та динаміка конфлікту.

4. Стилі виходу із конфліктнихситуацій. Управління конфліктом.

Проблема конфлікту почала досліджуватися в психології у 30-х роках цього сторіччя (К. Левін). В наш час загальноприйнятими під­ходами до проблем детермінації конфлікту є:

1.Особистісно-орієнтований підхід - причини конфлікту вбачаються в особливостях особистості взагалі або локалізуються в когнітивних процесах, у результаті яких у силу різного досвіду, освіти тощо, у сторін (учасників конфлікту) виникають несумісні оцінки й судження щодо виниклої ситуації, що приводить до появи суперечливих пізнавальних стратегій, які використовуються сторонами під час розв'язування виниклих значимих проблем.

2.Мотиваційно-орієнтований підхід - підкреслюються «об'єктивні» ознаки ситуації, специфіка яких обумовлює появу конфлікту (конфлікт «особистість - організація»: особистість не в змозі задовольнити свої актуальні потреби в рамках даної організації; конфлікт між окремими людьми або групами осіб, що мають усвідомлені несумісні наміри й інтереси).

3. Інтегральний підхід - спроба подолання «монокаузального» способу пояснення причин конфлікту, тобто прагнення врахувати всі можливі фактори, які впливають на виникнення й протікання

конфлікту.

Існують різні визначення конфлікту, але усі вони підкреслюють наявність протиріччя, що приймає форму розбіжності, якщо мова йде про взаємодію людей. Але не завжди ця розбіжність приводить до конфлікту. Конфлікт виникає тільки тоді, коли ці існуючі проти­річчя порушують нормальну взаємодію людей, перешкоджають до­сягненню поставлених цілей.

Термін «конфлікт» походить від латинського терміна «conflictus» (зіткнення сторін, думок, сил).

Конфлікт – це процес різкого загострення протиріччя й бороть­би двох чи більш сторін-учасників у вирішенні проблеми, що має особисту значимість для кожного з його учасників.



Конфлікт – цe прояв непогодженості інтересів; неузгодженість між двома чи більш сторонами (особистостями чи групами), коли кожна сторона прагне зробити так, щоб була прийнята саме її пози­ція або цілі, спроба перешкодити іншій стороні робити те саме.

Формула конфлікту така:

Конфлікт = конфліктна ситуація + проблема + сторони конфлікту + інцидент

Виникнення конфліктології як відносно самостійної теорії і практики в кінці 50-тих років ХХ століття передував тривалий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей і поглядів, спочатку в рамках філософії, а пізніше – соціології, психології та інших наук. У зв’язку з цим важливо проаналізувати еволюцію наукових поглядів на конфлікт, виділивши декілька періодів.

Давні часи. В цьому періоді заслуговують на увагу погляди давньокитайських мислителів. Особливе місце серед них посідає Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), один з перших китайських філософів. Його філософські, в тому числі і конфліктологічні, ідеї розвивалися іншими китайськими мислителями протягом багатьох століть. Погляди на проблему конфлікту ми знаходимо у численних моральних заповідях Конфуція, одна з яких мовить: “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожості.” Джерело конфлікту мислитель бачив у поділі людей на “благородних мужів ”(освічених, грамотних, вихованих) і простолюдинів (“малих людей”)”. Неосвіченість і невихованість простолюдинів веде до порушення норм людських взаємовідносин, до порушення справедливості. Для благородних людей основу взаємостосунків складає порядок, а для “малих” людей – вигода.

Цікаві конфліктологічні ідеї можна знайти, наприклад, у Арістотеля (384- 322 рр. до н. е.), який стверджував, що держава є інструментом примирення людей. Людина поза державою, на його думку, агресивна і небезпечна. Не менший інтерес викликають соціально-етичні і правові ідеї Демокріта V ст. до н.е., який вказував, що “закони не забороняли б кожному жити на свій смак, якщо б кожний не шкодив один одному, тому що заздрість сприяє початку ворожості”.

Середні віки. Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфліктів зробив флорентійський теоретик і державний діяч Ніколо Маккіавеллі (1469 – 1527). Великий теоретик середньовіччя вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства внаслідок порочної природи людини, прагнення різних груп людей до постійного і необмеженого збагачення. Саме Маккіавеллі належить така фраза: “ Людина простить вам все, навіть вбивство близьких, але тільки не втрату власності.” Маккіавеллі пов’язує діяльність індивіда із зіткненням суспільних угрупувань. Той, хто хоче творити тільки одно лише добро, неминуче загине серед людей, далеких від добра. Люди схильні до зла, і тільки необхідність приводить їх до доброчесності. Ця необхідність розкриває себе як влада, що базується на силі.

Томас Гобс (1588-1679) рушійні сили поведінки людини вбачав у її прагненні до влади. Він розробив і розвинув положення Ф.Бекона про природжений егоїзм людини і корисливість як визначальний моральний принцип. У книзі “ Левіафан “ він описав людину як істоту егоїстичну, заздрісну і ліниву. Тому початковий стан людського суспільства він оцінював як війну всіх проти всіх і вважав це цілком природнім, нормальним. Він вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівноправ’я, яке приводить до виникнення у людей однакових надій, бажань заволодіти тими ж об’єктами, необхідними для самозбереження або отримання задоволення, а це перетворює людей у ворогів, породжує суперництво, недовіру та честолюбство. Коли ж стан війни всіх проти всіх став для людей нестерпним, вони уклали між собою угоду про створення держави, яка б, опираючись на величезну свою силу, допомогла позбутися безкінечної ворожості. Тільки насилля з боку держави здатне подолати порочність людей, і держава кладе край цій війні всіх проти всіх і доморальному стану людства. За умов втручання держави джерелом моралі стає право, а її критерієм виступає закон. Суперництво і ворожість, породженні рівноправ’ям, пом’якшуються силою закону і виступають у вигляді конкуренції і змагання. В цьому протистоянні, на думку Гобса, перемагає сильніший – той, хто здатний користуватися власними чеснотами і чужими вадами.

Оптимістичний підхід до розуміння природи соціального конфлікту запропонував французький філософ Жан-Жак Руссо (1712- 1778), який на відміну від Гобса вважав, що людина за своєю природою добра, миролюбна, створена для щастя. Джерелом конфліктів у сучасному суспільстві, на його думку, були недоліки в його організації, упередження і помилки людей і перш за все їх схильність до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей стосунків миру і злагоди повинна стати демократична держава, яка створюється на взаємній згоді і опирається переважно на ненасильницькі, виховні заходи, які в найбільшій мірі відповідають сутності людини. На думку Руссо, суспільний договір можливий під жорстким контролем народу, оскільки міністрам війни потрібні і добру волю вони не проявляють. Тому справа вже не в переконанні, а в примусі.

Вперше конфлікт як багаторівневе соціальне явище був вивчений Адамом Смітом (1723-1790). В основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи (капіталісти, земельні власники, наймані робітники) та економічне суперництво, протиборство між класами. А. Сміт розглядав конфлікт як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт – як певне благо людства.

Проблема боротьби за існування займала центральне місце у вченні англійського біолога Ч. Дарвіна (1809-1902). Головна ідея теорії Дарвіна ­­­­– розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, що і складає природний механізм відбору найбільш пристосованих видів.

У своєму подальшому розвитку теорія конфлікту постійно опирається на вихідні ідеї про природу конфлікту, висловлювані видатними мислителями древності, Середньовіччя, Нового часу. Так, сучасна конфліктологія, використовуючи ідеї класичної філософії, так чи інакше дотримується двох основних концепцій людської природи.

Деякі вчені, керуючись ідеями Руссо, стверджують, що людина – істота раціональна, а спалахи агресії і жорстокості виникають як вимушена реакція на життєві обставини. На їх думку, людська свідомість і психіка формуються прижиттєво під впливом конкретних соціальних умов. Вони вважають, що реформи та удосконалення соціальних інститутів неминуче приведуть до знищення конфліктів і війн.

Інші стверджують одвічну ірраціональну природу людини, для якої насилля і агресія є природними. Виходячи з установок Гобса, розвинутих у працях Ф. Ніцше (1844-1900) і З. Фрейда (1856-1939), прибічники цієї концепції розглядають агресивні прояви в поведінці людини не як патологію і відхилення в її природі, а як звичний стан, який диктується її природою. На їх думку, саме тому, прагнучи до вічного миру, людство неминуче повертається до війни.


3811421022355516.html
3811460391693037.html
    PR.RU™